0958716441

Здесь представлена работа, которая была отмечена членами жюри конкурса. Цуркан Марина заняла в этом конкурсе 2-е место. Поздравляем Марину с прекрасной победой!!!

Робота

учасниці ІІ районного етапу

Міжнародного літературного

конкурсу ім. Т. Шевченка

учениці 9 класу

Світлодолинської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Саратського району

Цуркан Марини Владиславівни

                                                 Домашня адреса:

с.Світлодолинське,

вулиця Мічуріна, 57

Вчитель: Зенченко Галина Гаврилівна

1. Літературна тема.

         Твір-роздум «Що для мене слово Кобзареве – клич чи урочистий ритуал?»

         В літописі життя будь якої країни є імена, які назавжди вписані золотими літерами в її історію. Це імена славетних синів та доньок, якими будуть пишатися і захоплюватися всі наступні покоління.

         Для мене, українки, такими вічними та величними є імена княгині Ольги та Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди і Остапа Вересая, Богдана Хмельницького і Михайла Грушевського, Івана Франка та Лесі Українки… Цей перелік, звичайно, можна продовжувати і продовжувати, але серед багатих постатей є одна – вічна, велична, монументальна, відома минулому поколінню українців, сьогоднішньому та, без сумніву. прийдешньому. Тарас Григорович Шевченко – син селянина, кріпак, сирота і водночас – геній України. її поетичний самородок, палкий борець за волю і щастя людей, визнаний художник – і просто людина, з вразливою душею, добрим серцем, своїми мріями та сподіваннями…

         Для мене він насамперед – геніальний поет, автор чудесних поезій. Зі щемом і трепетом вчитуюся в поетичні рядки його творів, перегортаючи сторінки «Кобзаря». Читаю безсмертні поезії і ніби бачу вишневий садочок і вечірню зорю, червону калину і похилену вербу, хлопчака-пастушка та матір-кріпачку з немовлям… Тут слово Шевченка звучить ніжно, щиро, співчутливо, задушевно. Читаю інші його поезії – і слово нашого Поета дзвенить крицево, як метал. Воно вже – грізна зброя, яку поет вкладає в руки тих, хто має здобути собі волю, незалежність державі, щастя наступним поколінням – дітям, онукам, правнукам… Це слово – зброя має розбудити тих, хто ще спить-дрімає, хто забув і не пам’ятає героїчних сторінок минулого своєї країни. Це слово-зброя має нагадати і сучасникам поета, і наступним поколінням – хто ми, чиїх батьків діти, чиїх дідів онуки, якої країни сини й доньки. Це слово-зброя Шевченка – заклик прямий, відкритий, полум’яний, до боротьби, до сокири, до побудови «сім’ї великої, вольної, нової».

         Можливо, для когось слово Шевченка – урочистий ритуал, обряд, який просто, не задумуючись, відтворюєш, а саме: прочитав поезію, не пропускаючи її через власну душу, серце. і ніяких роздумів, душевного трепету, хвилювання. Просто звучить поезія Кобзаря для порожньої аудиторії, для пустих очей, кам’яних душ… А для мене його слова – це клич, набат, що проникає в душу, совість, серце, примушує його битися схвильованіше, гучніше. І я, читач і шанувальник поетичного дару Шевченка, щаслива, що маю сотні, тисячі однодумців як в Україні, так і далеко за її межами. Адже на його слово-клич справді, обізвалися тисячі небайдужих людських сердець. Саме це слово-поклик взяли на озброєння українські патріоти-рухівці, студенти, передова молодь, проводячи політичні акції, протести, голодування… Завдяки його полум’яному заклику, ми збудували незалежну Україну, яка є і буде рідною ненькою для всіх її дітей.

         Тож спи спокійно, поете. Твоя мрія-Україна для нас – дійсність. А твоє ім’я навічно вписано золотими літерами в її літопис.

2. Мовна тема.

            Твір-роздум на морально-етичну тему в публіцистичному стилі

                   Мово рідна, хто вас забуває,

                   той у грудях не серденько,

                   Тільки камінь має

                                      Сидір Воробкевич

         Найбільше добро в кожного народу – це його мова. Понад трьох тисяч мов є у світі, але для кожного народу, кожної нації найближчою і найдорожчою є його рідна.

         Для мене рідною є українська. ЇЇ звучання, то ніжне, то заколисуюче, то ласкаве, я чула ще змалечку, з дитинства. Під її мелодійний плин я зростала, робила перші кроки в житті, нею вимовила і свої перші слова – мама, мир, сонечко…

         Підрісши, ставши школяркою, ось уже 9 років навчаюся рідною мовою в українській школі. Саме опановуючи її мовні закони, я збагнула, що моя мова – це мова великого народу, великої культури, нею писані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Олександра Довженка і Олеся Гончара… Це – серце, душа України. Той, хто не любить мову – не любить і рідну землю. Я люблю свою мову, хочу досконало опанувати її мовні закони. Адже вона – одна з найкращих, наймелодійніших, найрозвинутіших мов світу! «Диво калинове», «солов’їна мова» - таке визначення її краси. Нею можна передати найрізноманітніші почуття, найтонші відтінки. Вона може звучати ніжно, м’яко, ласкаво, а може – суворо, крицево, може дзвеніти, як весняний струмочок, а може – як розбурхане море, як грізний океан.

         Я знаю, що тяжка доля судилася українській мові – тяжкі тортури їй довелося пережити. Але ні Люблінська унія, ні укази Петра та Катерини, ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ не змогли її ні знищити, ні знівечити. І сьогодні українська мова звучить у світі, як рівноправна серед інших. Нашу мову знають, шанують, вивчають, нею захоплюються і гордяться.

         Робиться прикро, що ми, носії рідної мови, іноді зневажаємо її закони, соромимося вголос спілкуватися нею в усіх сферах нашого життя.

         Пам’ятаємо, що людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово – це людина без роду і племені, це безбатченко. Мабуть, саме таким безбатченкам адресував свої поетичні рядки Воробкевич: «Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько –

Тільки камінь має».

         Тож будемо для своєї мови і країни не безбатченками, не «хохлами», а славними синами і доньками великої України!